Легенди ізюмського цвинтаря

    Ізюмський цвинтар. Місце, де похована пам’ять Ізюму. Тут лежать люди, які застали більш ніж 200 років існування міста, його зміни, поступове зникнення слідів військового Ізюму, війну з Наполеоном, заміну дерев’яних будинків та хат на кам’яні будівлі, люди, які бачили епідемії холери, іспанку, Першу і Другу світові війни, спроби здобути Українську державу, переходи влади між білими, червоними, Гетьманатом, УНР, німцями, Голодомор, Афганістан…
     Це речі, які закарбовуються в народній пам’яті навіки. Звісно, люди, які навіки тут спочили, бачили не лише руйнівні події, був і розвиток міста - зростання багатоповерхового Ізюму, поява заводів, залізничних майстерень, приєднання до міста Гончарівки, Пісок, Гнидівки, Моросівки, зупинка тих же заводів, не без цього. Але сьогодні поговоримо про майже втрачене. Річ у тому, що цьому кладовищу приблизно двісті років. Ви колись замислювалися, скільки тут лежить людей? А яке співвідношення відносно недавніх пам’ятників до старих, ще дореволюційних могил? От те, що зникає, ми зараз і пошукаємо. Купці, військові, члени відомих ізюмських династій і просто мешканці міста. Могил залишилося не так вже й багато, від деяких  - самі повалені пам’ятники, деякі ще стоять і вирізняються серед сучасних.
    Центр цвинтаря - декілька старих склепів, колись десь тут стояла Покровська церква, перенесена з території сучасного міського парку. Якщо колись будете проходити повз кут парку, де роз’їжджаються “одиниця” та “двійка” - знайте, приблизно двісті років тому там стояла дерев’яна Покровська церква. Є інформація, що вона була перенесена туди аж з лівого берега Дінця, з окопу Чернігівця, хотілося б знати це точно. За спогадами Валер’яна Миколайовича Авілова, дзвіниця церкви була перенесена з попереднього місця, дзвони висіли під навісом на висоті десь півтора метра над землею, існувала дзвіниця до 1920-х років, тобто була демонтована десь сто років тому. Церква ж ця не пережила Другу Світову війну, була знищена у 1942 році , щоб не слугувала німцям орієнтиром, що цікаво - у іншому місці спогадів Авілов пише про знищення церкви у 1943-му.
    Сумна доля спіткала і останнього священника цієї церкви, Тимофєєва Федора Павловича, рідного діда найстарішого краєзнавця Ізюму - Віктора Борисовича Мамонтова. Федір Павлович травневими днями 1942-го року був важко поранений у стегно під час одного з трьох обстрілів міста німцями 17, 18 та 19 травня і врешті помер від газової гангрени 22 травня, дорога на цвинтар тоді була під обстрілом, то ж поховали його у дворі власного будинку по провулку Колодязному.
     Зі слів Авілова - ось цей цегляний пам’ятник належить першому (далі він же пише, що городничі в Ізюмі були з 1760-х років) ізюмському городничому, Карлу Августовичу Гану з дружиною, колишньому харківському поліцмейстеру. Скоріше за все. це найстаріший пам’ятник цвинтаря. Авілов ще застав латунну табличку “Здесь похоронен городничий Ган – 1825 год”. Щодо року поховання Валер’ян Миколайович, мабуть, помиляється, бо з документів відомо, що Карл Августович помер у 1833 році. Був він, між іншим, родичем Олени Петрівни Блаватської, відомої письменниці та теософа. Олена Петрівна в дівоцтві мала прізвище фон Ган. Також Авілов згадує поховання нащадків Донців-Захаржевських та Краснокутських, але зараз вони вже не простежуються. На початку розповіді я казав про наполеонівські війни - пише Валер'ян Миколайовичі про поручника Гіффа, на могилі якого був перелік битв, в яких він брав участь - Аустерліц, Бородіно, взяття Берліну, Париж… Така собі чавунна плита метр двадцять на шістдесят.
     До революції, між іншим, цей цвинтар складався з трьох - власне цвинтар у нижній частині теперішнього, лікарняний та арештантський цвинтарі.
Єврейська могила 1946-го року

Згадують і про єврейський на західній частині Крем’янцю, наче в часи Авілова, який помер в середині 70-х, ще були намогильні камені. 
Цікавий факт - на багатьох старих пам’ятниках в Ізюмі можна побачити шестикутну зірку, подекуди - просто на хресті. Так от, це не могендовид. Звичайний християнський символ зірки, суто єврейським він став вже пізніше.

Надгробок Ф.П. Шадлун

     Феоктіста Петрівна Шадлун, померла у віці всього лише 26 років - дружина когось з відомого роду Шадлун, ізюмська гілка володіла пивоварним та цегляним заводами. Трапляється цегла з ініціалами ВШ. Де зараз Шадлуни? В Ізюмі лишилися завод та ось цей пам’ятник…
 Дурново - два відомих у Російський імперії дворянські роди, один з них - гілка роду Толстих. Дворянин, губернський секретар Федір Миколайович Дурново, увійшов в історію Ізюму, як людина, яка у 1831 р. пожертвувала на будівництво храму на честь Тихвинської ікони Божої Матері (біля Преображенського собору) 628 крб. сріблом. Храм був висаджений у повітря у 1930-х роках, знову ж таки - десь через сто років. А там був гарний комплекс, з Преображенським собором з добудованою дзвіницею з боку траси, з Тихвинською церковю на місці сучасного майданчику 4-ї школи...
Євстафій Гаврилович Гуськов - московський купець. Як він опинився тут? У справах, які не встиг завершити, чи вирішив оселитися в спокійному провінційному місті? В документах та джерелах трапляються інші Гуськови, які цілком ймовірно можуть бути його нащадками, то ж можливий другий варіант. 
Ілля Фортунатович Пухальський - батько відомого на Донбасі скульптора Валентина Пухальського, особливо знаного у місті Сєвєродонецьк. Ілля Фортунатович - випускник Санкт-Петербурзького Гірничого институту.
Місце поховання В.М. Маркіна

    Владлен Маркін - один з найзнаменитіших ізюмських краєзнавців, людина, яку, на жаль, багато хто з нас не застав. З ним плідно співпрацював відомий ізюмський краєзнавець Леонід Іванович Щибря, разом вони прив'язували бастіони фортеці до місцевості.
Маркін чи не все життя займався історією Ізюму -  розробив свою версію розшифрування "Слова о полку Игореве", написав книгу про історію міста "Изюмская земля", розшукував інформацію про фортецю, про заснування міста, занотовував місця фосфоритних копалень. І от, врешті, він спочив на цьому старовинному цвинтарі, вже самим перетворившися на історію.

За матеріалами Станіслава Бондаренка та Віталія Носачова, ізюмських краєзнавців. Також використовувалися спогади Валер'яна Авілова та відкриті інтернет-джерела.

Author: Artem Zatsepa