| Інформація | 14.04.1829, Данилівка – †1890, Санкт-Петербург. Вихідець зі стародавнього старшинського роду Ізюмського полку, з дитячих років виховувався в атмосфері традиційного українського життя і, водночас, військових традицій Ізюмського гусарського полку. Потрапивши в середині ХІХ ст. до Петербургу, в атмосферу бурхливого суспільного і культурного життя, студент камерального (економічного) відділу юридичного факультету Петербурзького універсітету Данилевський починає писати – історичні твори, а токож перекладені на вірші «малоросійські» казки. 1849 р. він виявився замішаним у справі революційного гуртка петрашевців і запроторений до Петропавлівської фортеці, проте скоро його випустили, і з цього часу у політичному житті Данилевський жодної участі не бере. Натомість вже як чиновник з особливих доручень Міністерство освіти знайомиться 1851 р. з Гоголем і під його впливом звертається до української етнографічної тематики (збірка «Слобожани»). Проте тодішні «прогресивні» російські письменники і критики роботу засудили – як звертання до української тематики, так і відсутність «революційності». З тих пір Данилевський опиняється у стані «непрогресивних» письменників. Навіть коли він пише статтю на смерть свого вчителя Гоголя, вона була засуджена за «викривлення фактів і легковажність». А пішовши у відставку і повернувшись на Ізюмщину, Данилевський бере активну участь у підготовці до звільнення селян з кріпацтва, вивчаючи умови життя і побут селян Харківщини. Наслідком стали нариси «Харьковский крестьянин в настоящее время» і «Село Сорокопановка», а згодом – збірка «Українська старовина» (1866 р.) з нарисами про українських діячів – Г.Сковороду, Квітку-Основ’яненка, В.Каразіна, остаточно визначившись на користь української літератури. З цього часу творчість Данилевського пов’язана з Україною. Відповідаючи російським «революційним демократам» на чолі з Бєлінським, що відмовляли українській мові в праві на існування, він пише «Народ в десять міліонів вартий того, щоб до його мови та інших потреб наші звинувачі відносились легше і м’якіше… Якщо тепер ми ще не окріпли, то це не значить, що ми навіки залишились слабкими» /«Сучасне слово». – 1862 р. - №157/. Проте робота про «непрогресивного» Квітку була засуджена вже самим Чернишевським. І Данилевський остаточно став «реакційним» для революційної молоді. Це привело його до журнала Достоєвського «Врємя». Саме там він опублікував у 1862 і 1863 рр. великі романи «Беглые в Новороссии», «Беглые воротились» та «Воля», присвячені відміні кріпацтва в Україні. Як зазначає словник Брокгауза і Єфрона: «Критика Зап. Европы, где Д. пользуется большою популярностью (существует около 100 переводов разных его сочинений), справедливо дала ему за эту трилогию эпитет "русского Купера"».Нещадно розкритиковані Салтиковим-Щедріним, вони були схвально сприйняті Достоєвським. Через Данилевського почалась велика дискусія між революційними і антиреволюційними письменниками Росії, і він відходитть від літературного життя, щоб вивчати українську історію, повертаючись на Батьківщину. В період реформ 1860-70-х рр. стає діячем Харківського земства, мировим суддєю. В цей період з’являються головні твори Данилевського – історичні романи «Мирович» (1879 р.), «Княжна Тараканова» (1882 р.), «Спалена Москва» (1883 р.), «Чорний рік» (1886 р.). У цих творах, поруч загальноросійської історичної тематики автор завжди вводить ключовими персонажами українців (однокласник прадіда Данилевського Василь Мирович у однойменній повісті, Концов у «Княжні Таракановій», Перовський у «Спаленій Москві», Дуганови у «Чорному році»). Завершив же він свою кар’єру дійсним таємним радником, редактором урядової газети «Правительственный вестник». |
